Він глянув на сигома, і в його погляді — гіркота, відчай. Але й виклик.

І тоді сигом сказав:

— Річ у тому, Олег, що я був людиною. Не дивуйся. Мене звали Антоном. І в тому, людському житті у мене були дружина Оксана і дочка Віта. Коли я загинув, мене почали відтворювати спочатку як модель мозку в пам’яті кібернетичної машини. У мене запитали, чи хочу я бути таким, як раніше…

— Але чому ти відмовився? — запитав Олег, і Миронов стрепенувся, переводячи погляд з одного на другого, намагаючись збагнути їхню суперечку.

Ант замислився, як людина почухав перенісся.

— Можна розповідати про небезпеки, яких я не міг подолати в колишньому житті; про друзів, яких не міг врятувати; про цілі, яких не міг досягти. Але скажу інше. Колись замолоду я пробував збагнути, що відрізняє людину від тварини. В чому велич людини? Можливо, її немає, і людина ніколи не вийде з визначеного кола? Я тоді не відповів на своє запитання.

Олег на мить підвів голову, і на його обличчі не можна було прочитати, чи хоче він почути відповідь, яку знайшла людина, ставши сигомом.

— Ти здогадався, Олег? Так, це зуміла тільки людина. Стрибнула вище за себе. І лишилася сама собою, хоч і стала сигомом. Поєднала несумісне. Виявляється, це все-таки можливо, друже.

Розсіяний погляд Олега ковзнув по каюті, по приладах, По кнопках пульта. По всьому, що створили люди для того, щоб управляти кораблем.

— Ти і Миронов лишайтеся в каюті, а я полечу шукати інших. І твого брата, — сказав Ант і подумав: “Якщо не пізно…”

ЗРОЗУМІТИ ІНШОГО

Фантастична повість

Сигом Ант кинувся вниз, крізь розріджені шари атмосфери. Він пробивав хмари, і вони струмували по його захисній оболонці, наче різнобарвні плащі. Ант на льоту аналізував склад їх, і в його пам’яті виринали спогади: сніг на горбах; формула розчину солі; музична фраза, акорд, що завмирав під стелею і видзвонював у люстрі; пергаментні щоки й широка біла борода старого; рівняння з кількома невідомими… Кожна згадка будила відгук у душі сигома, і його обличчя змінювало вираз: безліч виразів на секунду… А плащі все напливали і падали — білі, димчасті, сизі, сині, сірі…

Сигом узнав, що його передбачення правильні, що на цій планеті справді існує життя — ритмолокатори намацали сліди його дихання в атмосфері, за сотні кілометрів од поверхні.

Через те Ант не здивувався, побачивши ріденькі ліси і луки, табуни тварин, дахи якихось будівель, що сяяли на сонці. Спустився нижче. Перед ним лежало велике місто. Але скільки Ант не придивлявся, він не помітив ані руху, ані найменших проявів життя. І водночас будівлі не були зруйновані, на деяких дахах стояли якісь апарати-триноги.

“Призначені для ходіння, — визначив сигом. — Але чому я не бачу жодного літального апарата? Атмосфера тут цілком придатна для польотів…”

Він швидко оглянув будівлі, щоб мати уявлення про культуру аборигенів. У цехах заводів і фабрик відзначив характерну деталь: дуже мало приладів і апаратів для виробництва нового і дуже багато копіювальних машин. Копіювання було повне: однакові розміри, деталі. Навіть одяг шили за методом повного копіювання. Два-три фасони і розміри. Одяг було акуратно складено. Збереглися й склади сировини. Місто скидалося на виварений, безживний панцир черепахи.

“Не схоже, що тут прошуміла війна”, — вирішив сигом. Він полетів далі, не сумніваючись, що знайде розумних істот і про все дізнається. Він уже навіть уявляв, які вони, і розумів, чому не побачив літальних апаратів. Господарі планети мали крила і, судячи з усього, чудово літали. Але ходили вони, мабуть, кепсько.

Ант пролетів над кількома мертвими містами, що різнилися від першого розміром і плануванням. Йому стало сумно. Здавалося, що мертві міста тягнутимуться без кінця-краю.

Але нараз дальнім зором Ант угледів узлісся, великі будинки-гнізда, що висіли на гілках. Кілька таких гнізд він бачив у мертвому місті, в будинку, схожому на музей.

“Екскурсанти і не підозрювали, що це не тільки минуле, їм, певно, казали: у примітивних хатинах жили ваші предки — і розповідали про блискучі міста майбутнього. Хто міг знати, що їхні онуки ще повернуться у такі житла…” — міркував сигом. Кілька хвилин він витратив на те, щоб локатором обережно промацати гнізда й оцінити хист творців. Не всі гнізда були однакові. І це виключало тільки тваринний автоматизм — будування за інстинктом. Отже, якісь елементи творчості збереглися.

В першому гнізді сигом побачив копіювальну машину для одягу — точнісінько таку, як на фабриці мертвого міста.

А незабаром Ант уже літав над гніздами. Біля одного на гілці сиділа перната істота. Сигом упевнився, що правильно уявляв господарів планети. Істота мала могутні крила, складені під животом, чотири тонкі лапи. З-під короткого вбрання, застебнутого на грудях, вибивалася пухнаста сірувато-зелена шерсть. Тіло було геть вкрите блискучим пір’ям. Одне око блимало на верхній частині черепа, друге — на шиї. Вгледівши сигома, істота залопотіла крилами, витягнула голову, погрозливо заклекотіла. До неї одразу приєдналася ще одна істота. Обидві були схожі, як дві краплі води.

Ант увімкнув випромінювачі і постарався заспокоїти пернатих. Він увесь час аналізував клекіт істот і, порівнюючи з даними телепатоприймачів, вивчав їхню мову. Через деякий час він уже міг “розмовляти”.

“Я не завдам вам шкоди, не бійтеся мене”, — подумки мовив сигом і у відповідь почув клекіт:

— Не боюся тебе. Що в, то є. Гіршого не буде.

“Як мені називати вас?”

— Коли хочеш, зви мене забутим ім’ям Тот, — водночас промовили обидві істоти.

“Отже, і в них є щось подібне до імен та прізвищ, як на Землі”, — подумав сигом і спитав: “Я зрозумів, що ви брати, у вас одне прізвище, загальне родове ім’я. Але які ж ваші особисті імена?”

— Не розумію, про що ти питаєш, — знову разом проклекотіли істоти. — Мене звуть Тот. Тот — і все.

“Гаразд. Називатиму вас Тот Перший і Тот Другий. Згодні?”

— Не заперечую. Але навіщо тобі виділяти в мені частини? Адже я не даю імені твоїй правій руці і лівій нозі…

“Але ж вас двоє. Як же звертатися до одного й до другого?”

— Не збагну твоєї нерозумноїі дикої системи лічби. Чому маєш мене за двох? Чи, може, це образа?

Сигом помовчав і запитав, показуючи один палець!

“Скільки?”

— Один.

“А тепер?” — Він показав два пальці.

— Два.

“Тепер?”

— Три.

“Отак лічу я. Чому ж ви не розумієте, коли йдеться про вас?”

— Про мене? — спитали Тот Перший і Тот Другий.

“Адже вас двоє”.

— Дві частини одного цілого. Ім’я має істота, а не частина, — повчально проклекотіли Тоти.

“Я так швидко опанував їхню мову, а от зрозуміти їх не можу”, — з досадою подумав Ант і передав: “На планеті, крім вашого роду, крім Тотів, є ще подібні істоти?”

— Якого ступеня подоби? — уточнили Тоти.

“Того самого виду. Розумні…”

— Не знаю. Якщо взнаю, знищу. Подібних не повинно бути. На будь-якій планеті має жити тільки один розум, один Я, — непохитно відповіли Тот Перший і Тот Другий.

Їхні відповіді все більше не подобалися сигому. “Невже все-таки війна? — міркував він. — Знищення розумних істот? Ті, що випадково вижили, лишилися дегенератами? Треба пошукати інших. До цих повернуся згодом…”

Він рвучко злетів, аналізуючи склад атмосфери і намагаючись розпізнати в ній сліди застосування зброї, яка здатна викликати мутацію. Але нічого схожого не виявив. Дальнім зором Ант шукав інших розумних істот і незабаром знайшов їх. Здивовано відзначив, що вони схожі на Тотів, наче копії. Відрізнити їх можна було тільки по наросту на нижній щелепі у одного і садну на нозі у другого, по пилу й листю, що прилипли до одягу третього…